Куликівська РДА
Анонси




















Куликівщина у Другій світовій війні

Назад

Куликівщина в роки Другої світової війни

22 червня 1941 року мирна праця людей була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини. З початком війни 912 жителів Куликівки були мобілізовані в ряди Червоної Армії, багато хто вступив у винищувальний батальйон та народне ополчення.

Чоловіків, які пішли на фронт, заміняли жінки та підлітки. В ході боїв, які розгорнулися на чернігівському напрямку, супротивник в ніч на 2 вересня 1941 року форсував Десну, зайняв плацдарм в районі с. Виблі.

8 вересня 1941 року ворог ввійшов у Вершинову Муравійку та Куликівку, а протягом наступних двох днів захопив майже увесь район.

З перших днів окупації почались масові арешти мирних жителів. Гітлерівці завдали району великих втрат, багато було зруйновано та розкрадено. В Куликівці було розстріляно 49 чоловік, спалено 60 будинків, 77 юнаків та дівчат примусово вислані на каторжні роботи. Всього понад 2 тисячі жителів району були вивезені на роботи до Німеччини.

Але жителі не схилили голови перед загарбниками. Відразу було створено підпільну антифашистську групу на чолі з Лукою Юхимовичем Ющенком, члени якої вели партизанську боротьбу на території району.

На усіх фронтах Великої Вітчизняної війни воювали уродженці нашого району. Вони здійснили тисячі подвигів, їх імена занесені в книгу «Пам’яті», вони увіковіченні в пам’ятниках, назвах вулиць.

Кожний населений пункт нашого району відправляв на кровавий бій своїх односельчан. Понад 10 тисяч жителів району мужньо воювали на різних фронтах війни. За проявлений героїзм 4609 чоловік відмічено урядовими нагородами; 5348 чоловік не повернулися додому; 91 людина загинула в полоні. В роки окупації активний опір окупантам чинили партизанський рух. На Куликівщині був створений і активно діяв партизанський загін «За Батьківщину». Особливо відзначилися: командир батальйону Мурза Андрій Семенович, командири рот Ющенко Лука, Марусик Максим, командир підрівної групи Ліхачов Володимир Лукич, підривники Кратко Геннадій, Зубок Федір.

Звання Героя Радянського Союзу удостоєні 6 жителів нашого району це: Мурза і Гузь з Куликівки; Дитюк із Салтикова Дівиця; Назаренко із с. Хибалівка; Гончар із с. Смолянки; Веремій із с. Орлівка.

Трьома орденами Слави удостоєні: Муцький із с. Виблі та Саєнко із с. Кладьківка. У 1944 році матері, жінки і сестри офіцерів - куликівців звернулися до всіх матерів, дружин і сестер офіцерів Чернігівщини із закликом допомогти фронту. Вони зібрали понад 33 тисячі карбованців на будівництво санітарного літака.

Працівники району також намагалися по-різному допомогти фронту, як провізією так і грошима на будівництво танкової колони.

Визволення Куликівського району

У вересні 1943 року підрозділи 13-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Н.П. Пухова вступили на територію Куликівського району.

В ході напружених боїв 148-а стрілецька дивізія ( командир генерал-майор А.А. Міщенко) вийшла на рубіж сіл Хибалівка, Кладьківка, потім її 496-й стрілковий полк ( командир підполковник Д.П.Фомичев ) визволив с. Салтикова Дівиця, а 654-й стрілковий полк ( командир підполковник М.Р. Бурлаков ) вийшов до с. Вересоч, перерізав залізничну дорогу.

322-а стрілкова дивізія ( командир полковник П.Н. Лащенко ) із боями захопив села Дрімайлівка, Будище, Дроздівка. 15 вересня в ночі 8 фашистських танків обійшли наші частини і атакували їх з тилу. В нерівний бій вступив командир гармати 297-го окремого винищувального протитанкового дивізіону ст. сержант Степан Іванович Довгий. Контратака ворога була відбита. Відважний артилерист загинув і посмертно нагороджений званням Героя Радянського Союзу.

Виконання бойового завдання по визволенню районного центру смт Куликівки покладалось на 211-у Чернігівську Червонопрапорну ордена Суворова 2-го ступеня стрілецьку дивізію під командуванням генерал-майора В.Л. Махлиновського, яка входила до складу 28-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-майора О.І. Нечаєва.

У своїй доповідній записці Верховному Головнокомандуючому від 12 вересня 1943 року командуючий Центральним фронтом К.К. Рокоссовський повідомляв, що Радянська Армія передбачає визволити Куликівку 18 вересня 1943 року.

Запеклі бої на підступах до селища йшли на протязі майже доби і вранці 18 вересня 1943 року підрозділи 211-ї стрілецької дивізії визволили його від німецько-фашистських загарбників. Визволення Куликівки та залізничної станції Дроздівки сприяло успішному наступу 13-ї армії на Чернігів, відкрило шлях до переправ через Десну на південь від обласного центра.

18 вересня 894-й стрілковий полк ( командир підполковник В.О. Шуленко ) взяв Куликівку.

При звільненні району в боях загинуло 385 осіб. Для прийому поранених і хворих було розгорнуто три військових госпіталі і три медико-санітарних батальйони, в яких від ран і хвороб померли 84 солдати. Поховані вони в селах Б. Муравійка, Буда, В. Муравійка, Дрімайлівка, Куликівка. У Куликівці похоронений Герой Радянського Союзу Федір Володимирович Артамонов.

Герої Куликівщини

Степан Семенович Мурза

- вчитель за фахом, фронтовик з перших днів війни. У вересні 1943 року капітан, командир 722 стрілецького полку 206-ї стрілецької дивізії, вміло організував форсування Дніпра своїм батальйоном, захопивши плацдарм поблизу Канева Черкаської області. Звання Героя був удостоєний 15 жовтня 1943 року. Похований у Москві. Його іменем названа вулиця в Куликівці, де він жив.


Марко Дмитрович Гузь

- уродженець Куликівки, старший сержант, командир розвідувального відділення 236-ї стрілецької дивізії. У ніч на 26 вересня 1943 року у складі групи розвідників форсував Дніпро, захопивши плацдарм у ворожому тилу. Відбувся запеклий бій, у якому Марко Дмитрович був поранений. За проявлений героїзм Гузю М.Д. було присвоєно звання Героя. Похований у Куликівці.



Василь Кузьмич Дитюк

- уродженець с. Салтикова Дівиця, лейтенант, командир взводу танкової бригади 12-го гвардійського танкового корпусу. Проявив героїзм і мужність при визволення Польщі. Його танк при штурмі Берліна першим відкрив вогонь по Бранденбурзьких воротах. За особисту сміливість, проявлену в боях, Дитюку В.К. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.



Яків Ісайович Назаренко

- народився в селі Хибалівка, старшина, командир роти 12-ї штурмової інженерно-саперної бригади У лютому 1945 року в боях за звільнення Будапешта в бою був тяжко поранений, але знищив двох фашистських майорів і 27 солдатів. 28 квітня 1945 року Назаренко Я.І. удостоєний звання Героя Радянського Союзу.



Павло Іванович Гончар

- народився в селі Смолянка, рядовий, сапер. Воював у складі 1074-го стрілецького полку 314- стрілецької дивізії. За збереження екіпажу і танку на території Ленінградської області 22 лютого 1943 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.




Іван Миколайович Веремій

- народився в селі Орлівка командир самохідного артилерійського полку, став генералом, мав звання Героя Радянського Союзу, Веремій І.М. брав участь у двох історичних парадах на Красній площі. Генерал-майор танкових військ запасу. 10 квітня 1945 року був нагороджений Золотою Зіркою Героя.




Трьох орденів Слави удостоєні М.Є. Муцький із с. Виблі - старшина, стрілець 995-го стрілецького полку 263-ї стрілецької дивізії, Г.О.Саєнко із с. Кладьківка – рядовий, кулеметник 545-го стрілецького полку 389-ї стрілецької дивізії. Трьома медалями « За відвагу» нагороджений С.Я. Трейтяк із Куликівки – ст. сержант, шофер 115-го гвардійського полку 17 механізованої бригади.

Діяльність районної організації ветеранів



29 січня 1997 року відбулась установча конференція, на якій було створено районну організацію ветеранів. Першим головою було обрано Бойка Миколу Яковича і 12 членів президії районної організації ветеранів. До складу президії увійшли знані люди району: Вакула Марія Гнатівна, герой соціалістичної праці ; Гузь Марко Дмитрович, герой Радянського Союзу та інші. На той час було членів організації ветеранів 10153 чоловік.


Районна організація ветеранів проводила значну організаційну, патріотичну та виховну роботу. Вирішувались питання щодо захисту соціальних прав ветеранів, надання матеріальної допомоги, проведення святкування знаменних дат, проводилась робота по питаннях патріотичного та трудового виховання молоді.

На сьогоднішній день на обліку у районній організації ветеранів перебуває:
- учасників бойових дій 33 чоловік;
- учасників війни 650 чоловік;
- ветеранів праці 970 чоловік;
- дітей війни 1700 чоловік;
- пенсіонерів за віком 5807 чоловік;
- інвалідів війни 97 чоловік;

Районна організація ветеранів тісно співпрацює з установами, підприємствами та громадськими організаціями району. Установою надаються великий перелік соціальних послуг, вирішуються питання соціально-побутової адаптації ветеранів, працює стаціонарне відділення для одиноких громадян.

Велику роботу по патріотичному вихованню підростаючого покоління проводить пошукова група «Пошук» при туристичному клубі «Вогнище». Тут традиційно проводяться акції «З добрим ранком, ветеране», «Поспішаю на допомогу», «Поруч з нами живуть самотні люди».



Заклади культури району проводять заходи по увіковіченню пам’яті загиблих в Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр. В районі традиційно відзначаються День Перемоги, Визволення Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників, а також проводяться тематичні заходи в Куликівському краєзнавчому народному музеї та Ковчинському історично-краєзнавчому зразковому музеї.

Багато років минуло від незабутнього травня 1945 року, але й сьогодні величний подвиг захисників і визволителів залишається невичерпним джерелом патріотизму, вірного служіння своєму народу.



Спогади учасників Другої світової війни Куликівського району

Літопис Великої Вітчизняної… Скільки ж він зберігає подій і подвигів, славетних імен і невідомих героїв. Його сторінки – найцінніший скарб прикладів того, як треба жити і якою людиною бути. Рідна земля пам’ятає своїх дітей і по всій Чернігівщині на честь її безневинних жертв, звичайних мешканців, червоноармійців, партизан і підпільників, свою мовчазну варту десятиліттями несуть чисельні Меморіали Слави, пам’ятні дошки, обеліски, кургани і братські могили.

Ніхто не буде забутий… Ніщо не буде забуто… Доки існує життя на землі…

Тут кожен - пам΄ять,
Кожен, кожен - сила,
І той, хто є, і той, хто не мине,
Хто душі зранені, як крила,
Опалював живим вогнем.


СПОГАДИ, СПОГАДИ…


Із спогадів ветерана, Героя Радянського Союзу М.Гузя (1974 рік)

«…Ворог чинив відчайдушний опір, як утопаючий, чіплявся за кожен населений пункт, кожне місто. Але сила і правда була на нашому боці. Йшла священна війна за рідну землю.»

Ось декілька бойових епізодів.

Нашій дивізії дано наказ вибити німців із міста Ізюм, що на Дніпропетровщині. Перед цим потрібно було розвідати ворожі комунікації і вогневі точки. Темної осінньої ночі шість розвідників, озброєних автоматами і ручними гранатами, вирушили на виконання бойової операції, перейшли передній край оборони. Тільки заглибилися в тил ворога, як нас запримітили. Обстріляли з кулеметів. Одного розвідника смертельно поранили. І все ж, незважаючи на це, наша група знищила кулеметну точку і взяла «язика», який дав цінні відомості. Другого дня місто було звільнене.

На все життя запам’яталося форсування річки Дніпро в районі Дніпропетровська. Було це в ніч з 25 на 26 вересня 1943 року. Після підготовки плотів і човнів вистроїли нашу розвідроту:

- Хто бажає добровільно форсувати Дніпро? – запитав комдив Фесін.

Я зробив п`ять кроків вперед, слідом за мною все моє відділення - 12 чоловік. Потім приєднались інші солдати. Було відібрано 20 чоловік. На плоти повантажили 3 ПТР, 5 кулеметів. Опівночі почали переправу. Було видно, як вдень, кругом палали заграви. І все ж ми порівняно успішно дісталися на протилежний берег. Вступили в бій і за короткий час знищили 12 автомашин, подавили 4 дзоти, знищили понад 50 німецьких солдатів та офіцерів. Вони не знали, що їх плацдарм захопили всього 20 радянських воїнів. Після артпідготовки кинули проти нас літаки та танки. Бій був запеклим. Довелось окопатися біля самого Дніпра. На ранок в живих нас залишилося п’ятеро. Але плацдарм не здали, поки надійшло підкріплення. В останні хвилини бою мене поранило. Опритомнів у госпіталі. За цю операцію всім двадцятьом (живим і посмертно) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу

Ганна Мулач:

На початку літа 1941 року я закінчила 8 класів Куликівської середньої школи.

1941-1942 роки були тяжкими. В 43-му я потрапила в партизанський загін "За Родину". Після звільнення Куликівки, працювала в військкоматі, потім була призвана в діючу армію. Служила в артилерійських військах оператором – передавачем установки на станції гарматного наведення. Війну закінчила у Бреслау. Додому повернулася в 1946 році.

Ганна Лаба:

22 червня 1941 року я зустріла в своєму рідному селі Орлівка. На той час працювала в сільському медпункті санітаркою. Була зовсім молодою, мені ще й не виповнилося двадцяти.

Початок війни був для всіх несподіванкою і викликав у людей різні почуття: страх, розгубленость і не тільки. Ми виховувалися у патріотичному русі, тому разом з подругою Ганною Рудич вирішили записатися добровольцями на фронт, щоб бути серед захисників Вітчизни. Подали заяви до військкомату і були мобілізовані на фронт.

З 1941 по 1945 рік я служила санітаркою при військових госпіталях. І добре, як ніхто інший, бачила, скільки помирало людей, скільки залишалось без рук, без ніг, гіркими каліками. Якби писали список жертв війни, він би був величезний і нескінченний. Спогади обзиваються болем у серці, нагадують про страшну ціну, заплачену за перемогу у війні. Болить ще й особисте. Я зустріла на війні коханого, ми одружилися. А в кінці війни загубився його слід, мабуть, загинув, бо так і не дав знати про себе, скільки я не чекала.

Параска Бойко:

Минуло стільки часу, а з пам’яті не йдуть воєнні роки. Я була в партизанському загоні. Мені не було і сімнадцяти, коли я стала партизанською зв’язковою, а потім пішла в загін.

Чотири брати мої воювали на фронті, тому Перемога для мене - велике свято. Ось у ці дні часто плачу, нахлинуть непрохані спогади і не витримують нерви…

Війна - це жахливо, бо це людські втрати. Але в боях з фашизмом ми відстояли свободу і незалежність нашої Вітчизни.

Уляна Мурза:

Мені довелося партизанити у Житомирській області, у партизанському загоні "За Родину". Ким я там була? Рядовою. Один час їсти варила, довелося й повоювати. Не вірте, коли кажуть, що в партизанах було легко. Тяжко доводилось, особливо жінкам, дівчатам нести на тендітних плечах непомірний тягар війни. І страшно було, і боляче втрачати бойових побратимів. Але ми воювали недаремно, відстоювали в боях нашу незалежність, заради кращого життя, заради наших дітей і онуків.

Лідія Бориско:

Лідія Григорівна виросла у великій родині із восьми чоловік. Жила у Михайло-Коцюбинському. Батька, голового бухгалтера лісництва, у 1938 році репресували. Гірке тавро доньки "ворога народу" волею обставин допомогло дівчині в роки війни. Вона мала довіру в колі тих, хто, ображений сталінським режимом, вирішив, що краще служити німцям. Вийшла із Ліди непогана розвідниця. Доля занесла її до Куликівки, звела з підпільною групою. Носила дівчина під одягом листівки, встановлювала зв’язки з партизанами.

Та й вся їхня родина пішла до партизанів. Двох сестер, брата і племінника німці вистежили і кинули до Чернігівської в’язниці. Там, мабуть, і загинули б, але поліцай, що насправді був патріотом, лишив відчиненими під час бомбардування двері камери.

Постукали і до неї додому глухої ночі. Від переляку відібрало руки і ноги. Думала, що кінець, але це прийшов Іван Григорович і сказав:"Збирайся, дівчино, підемо до партизанів, бо ось-ось прийдуть нелюди і заберуть". Це була її перша зустріч із своєю долею - майбутнім чоловіком.

У партизанському загоні ходила Лідія Григорівна у розвідку, не цуралась і чисто жіночої роботи: прала білизну, готувала їжу.

Восени 1943-го року партизани пішли назустріч визволителям. Німці чинили шалений опір. На Десні народних месників обстрілювали бойові катери. І фашистам перепало - пішло на дно кілька барж.

Партизани наводили переправи наступаючим радянським військам, а за Дніпром прийняли у обійми змучених, але радісних бійців з червоними зірками.

Іван і Лідія були вже добре знайомі, коли чоловіків партизанів почали переформовувати у фронтову частину, а її відправили додому у Куликівку. Зустрілись удвох на хвильку і вирішили: така вже їхня доля, і побралися. Яке там весілля! Випили бойових сто грамів і розпрощалися. Іван Григорович пішов далі визволяти Україну, а вона народила йому у 1944 році синочка Юрка і Бога молила, щоб повернувся чоловік з фронту живим.

Катерина Оскирко:

Коли прийшли німці на нашу землю, я, п’ятнадцятирічна дівчина, закінчила перший курс Чернігівського медучилища. Для нас, зовсім юних, це був жах.

Катерину Тихонівну зарахували до Першого Українського фронту. Вона прийняла присягу. За роки війни вона зматала кілометри бинтів, перев’язочного матеріалу, переправляла поранених через річку, попадала під бомбардування. От і під час останньої переправи, раптово налетіли ворожі літаки, був страшенний обстріл. До тями прийшла вже в шпиталі. Не було на тілі живого місця, кругом подряпини, кров, проте поранення було не тяжким.

Перемогу зустріла Катерина Тихонівна Оскирко в Бухаресті. Після війни ще 2 роки працювала у військовому санаторії в Чернівецькій області, виходжувала поранених.

Продовжила, Катерина Тихонівна, після війни навчання в медучилищі. Повернулась до Дроздівки, де пропрацювала медсестрою в дільничній лікарні 30 років.

Лідія Ярмак:

Пройшла курси медсестер і пішла добровольцем на фронт. Воювала на Волховському фронті, була в блокадному Ленінграді, на Карелофінському фронті, де її тяжко було поранено і контужено в 1944 році. У Петрозаводському госпіталі Лідія Григорівна і зустріла Перемогу.

Марія Іржавська:

Після школи поступила в медичний технікум, який не встигла закінчити, бо розпочалась війна. З третього курсу забрали на фронт. 10 дівчат і 2 лікарі були зараховані в 26 винищувальну бригаду 4 ударного фронту під Вележом. Важко пригадати і порахувати, скільком солдатам була надана перша медична допомога, від якої залежало їхнє життя.



Від одного удару фашиста дівчина оглухла навіки

Життя, наче ріка, що сплила, залишивши після себе русло та безліч крутих та пологів берегів. І доля кожної людини, не схожа на іншу. І кожна неповторна. Але, на жаль, не кожна легка і радісна.

Зоставшись у сутінках одна над цим роздумувала старенька жінка. Їй було важко: і від самотності, і від спогадів про поневіряння, які випали на її долю.

Євдокія Пилипівна Береговець народилася в 1926 році в селі Жуківка Куликівського району. Сім’я мала 7 дітей, Євдокія найстарша. Коли розпочалась війна, батько пішов на фронт, а мати з дітьми залишилась вдома. Німці окупували село. Почались облави на сільську молодь, яку відправляли у фашистську неволю.

Потрапила туди і Євдокія, якій виповнилось 16 років. Скільки голосу стояло в селі. Якою важкою була розлука з Батьківщиною!

Дівчина працювала в бауера. Перший рік пройшов благополучно, а на другий трапилсь пригода, яка наклала їй печать на все життя. Поїхала дівчина в поле подоїти корову, а та порізала дійку дротом, доїти не можна було. Ні з чим повернулася Дуся і цим дуже розлютила хазяйку, яка викликала поліцая.

«Я якраз працювала на кухні,- згадує жінка, прийшов поліцай, запитав, чому я не подоїла корови, не став слухати відповідь, одягнув чорну перчатку і дуже вдарив по голові».

З тих пір вона навіки втратила слух, стала боліти голова. Не склалася і особиста доля.

«Був у мене коханий. Домовлялися після війни зустрітися. Можливо тому, що я оглухла чи ще чогось, але він не приїхав до мене, як обіцяв. А я невдозі по поверненню додому народила сина».

Незабутнє… до останнього подиху

Пам’ять не дозволяє забути страхіть земного пекла, в якому побувала Ольга Федорівна Зубок з с.Жуківки.

Веселим і творчим було її життя до війни. Народилася і виросла в мальовничому селі Салтикова Дівиці. Добре навчалася і після закінчення вступила на перший курс Ялтинського технологічного технікуму. Навчалася на ІІ курсі, коли почалася війна, яка перекреслила, зім’яла всі мрії і сподівання молодої дівчини. Налетіли чорні круки на рідну землю і обірвалося її безтурботне студентське життя. Війна – не до навчання. Прийшла дівчина у рідне село, а там вже "господарюють" фашисти. Переховувались, щоб не вивезли на примусові роботи до Німеччини, та не вдалося уникнути такого лиха. 22 червня 1942 року її разом з багатьма дівчатами односельцями відправили на каторжні роботи рейху. Потрапила Олга Федорівна у місто Вейнер на авіаційний завод. Перевдягли дівчат в чуже вбрання, прикріпили на груди знак "OST" - східний раб, вручили номерну карточку, номер якої 8107. Вона його запам’ятала на все життя, будь він проклятий. І стала вона вже не людиною, не 18-річною дівчиною, а рабинею - номером у десятитисячному натовпі таких же невільниць. Фашисти примусили вивчитися на газозварювальницю, щоб зварювала труби для виготовлення літаків, бомб. Завод працював цілодобово, працювали по 13-15 годин на добу. Очі від газозварювання боліли до нестями. Після виснажливої роботи на ніч закривали їх у бараки. Знесилені падали дівчата на тверді нари, давали сльозам волю і молились Богу за себе, за своїх рідних.

І все-таки вдавалося дівчатам перехитрити німців. Поруч з ними, за гратами, працювали радянські військово-полонені, яким жилося ще гірше. Олі було дуже шкода цих висохлих від недоїдання і тяжкої роботи людей. І не раз вдавалося потайки від німців пекти газозварювальним апаратом сирі буряки і давати нашим хлопцям. Але одного разу помітив наглядач, як дівчина передавала їжу полоненим. Скільки знущань і принижень зазнала вона від ненависного фашиста. Не вдалося б вижити, якби не взаємовиручка і допомога подруг-невільниць. Вона пам’ятає їх всіх. Шкода, що смерть забрала вже багатьох з них. А Зубок Лідія Гаврилівна і Пищолко Надія Степанівна і нині в с.Салтиковій Дівиці. Рідко тепер бачаться, здоров’я не дозволяє. А так хочеться зустрітися зі своїми сестрами по німецькій каторзі.

Після повернення із рабства працювала Ольга Федорівна рахівником на МТС. Там і зустрілася із хлопцем-фронтовиком Зубком Федором Павловичем, який родом із Жуківки.

Одинадцятий рік пішов, як поховала свого чоловіка-фронтовика, який був для неї опорою, правдою, надїєю, помічником. А через кілька років потому втратила молодшого сина, який помер далеко від дому - на Далекому Сході. Там жив і працював. Так і не побувала мати на могилі своєї дитини, не відвезе туди рідної землі. Ні здоров’я, ні коштів немає, щоб поїхати. І плаче, гірко плаче кожного дня від втрати сина. Гіркі материнські сльози, гіркі, як полин, і пекучі такі. Дуже болять очі, погано бачать. Боїться зовсім втратити зір.

Це все через тяжку роботу в Німеччині, та моя гірка материнська доля роблять мене зовсім сліпою, - каже бабуся Оля.

Вона, обійнявшись із самотністю, тихо журиться біля вікна. "Мамо, мамо" - почується враз, і вона, незважаючи на слабке здоров’я і свої 76 років, кидається до вікна. Чи не син то? Ні знову почулося.

Одинокість сивим полотном цвіте біля вікон Ольги Федорівни.- Не живу, а доживаю,- мовить старенька бабуся.




Пролітають літа, мов лелеки.
Час загоює рани життя.
І заграви воєнні, далекі
Вже давно відійшли в небуття.
Лиш в очах материнських довіку
Удовина печаль пролягла
З того дня, як свого чоловіка
На криваву війну провела.


Не можна не згадати і про жінок, які також багато перенесли, яких обездолила клята війна. Це солдатські вдови. Скільки довелося їм перетерпіти на своєму віку! Живуть і нині в нашому районі старенькі бабусі. А як вони трудилися, як довго чекали з війни своїх суджених. Та не діждалися. Багато можуть вони розповісти про війну та про свою нелегку жіночу долю.

Солдатські вдови

Літа Ганну Андріївну Репех з Бакланово Муравійки, зігнули до землі. Давно від важкої роботи, яку стільки переробили її руки, болить спина. Пересувається старенька за допомогою палиці.

І її хатина схожа на свою господиню. Невеличка, зведена ще після війни. У хаті всього одна кімната. Старовинна стеля із дощечок, за сволоками бабуся тримає документи і фотографії, які нагадують про молодість, прожите життя. Велика піч і ліжко, застелене покривалом, на двох подушках вишивані українські наволочки. Стіл, полиця з посудом. І залізна грубка-буржуйка - ось весь нехитрий пожиток Ганни Андріївни.

Вона народилася у 1918 році. Була собі звичайною сільською дівчиною. Вийшла заміж у 1940 році. Чоловік був теж із Бакланової Муравійки, звали Семеном. Майже рік пожили вони подружнім життям. Вона була вагітна на останньому місяці, коли виряджала Семена на війну. З іншими молодицями провела на околицю Чернігова. Він дуже хвилювався за свою дружину, хотів щоб ішла додому. А вона не поспішала повертатися, ніби знала, що більше не побачить його ніколи. Так і сталося. Він загинув на початку війни, не отримала від нього жодної звісточки, лише потім прийшло повідомлення про загибель…

Сама виростила доньку Марію. Сама вік прожила, відгорювала як і багато воєнних вдів, жіночого щастя більше не спізнала. Її подальше життя - важка робота вдома і в колгоспі. Ця жінка надзвичайно працьовита і проста. Таких трудівниць ще треба пошукати, що не схилялися перед життєвими труднощами. Їй навіть присвоєне звання "Почесний колгоспник".


Вдова солдатська, юна жінка,
Як мало щастя ти пізнала,
Немов та чайка, мов лебідка,
З війни солдата виглядала.
Не вірила, що він убитий,
Синочка воїну родила,
Ніколи заміж більш не вийшла,
Одного лиш в житті любила.

Ці поетичні рядки українського поета Віктора Сойка ніби про неї, солдатську вдову з Хибалівки, Надію Панасівну Митус. Вона, одна з багатьох солдаток війни, зазнала болю гіркої втрати дорогої, коханої людини, овдовівши у 23 роки. Жінка добре пам’ятає той серпневий день 1941 року, коли проводжала чоловіка на фронт. Сумно було розлучатися, але ніколи б тоді не подумала, що ця розлука навіки, що вона більше ніколи не загляне у рідні очі, не відчує міцну руку на своєму плечі.

«Сину Анатолію було лише 2 дні, як забрали чоловіка на війну, - пригадує Надія Панасівна.- Він пішов зареєструвати його до сільради, а отримав повістку із військкомату, завтра збиратися в дорогу… Хай вона западеться та війна. Щоб більше ніколи і нікому не довелося переживати те, що пережили ми».

Жінка добре пам’ятає роки окупації. Коли фашистські загарбники наближалися до села, велося сильне бомбардування. Спочатку сиділи у сховищі в кінці городу, потім у погребі, рвалися бомби ніби поруч, заглушаючи все, навіть стукіт власного серця. Вона притискала до грудей шестинедільного Анатолія, і думала, якщо гинути, то обом разом. Потім разом з іншими молода жінка тікала до Десни, здавалося там можна знайти надійніше місце. Їхали підводою, коли навпроти окупанти, відібрали і воза, і коня. До вечора сиділи в кущах неподалік річки, а потім дісталися в село і знову сховалися у той же погріб, оскільки обстріл Хибалівки ще не припинявся.

Пригадує, фашисти забрали усю живність їхнього господарства: корову, порося, навіть курчат. Важко жилося. Та сподівалися на визволення. Найбільшою втратою у роки окупації була загибель батька Панаса Степановича. Його разом з іншими восьми рибалками села схопили окупанти, звинуватили у зв’язках з партизанами і відправили у в`язницю до Чернігова, де розстріляли.

«Пам`ятаю, як батько зайшов до кімнати з вузликом у руках, коли заарештовували, і сказав матері, щоб не старалася його викупити, нічого не вийде. - Пригадує Надія Панасівна, - вони допомагали партизанам переправлятися за Десну, хто доніс на них, не знаю…»

Від чоловіка вона не отримала жодної звістки, тільки прийшла похоронка, що пропав безвісти. Чекала його по закінченню війни, і ще довгі роки після неї… Та дива не сталося. Так і не довелося дізнатися, де склав голову її Федосій.

Разом із іншими солдатками вона переживала голод і розруху, важко працювала, сама ростила і виховувала сина. Жіноче щастя її було дуже коротким. У 20 років вийшла заміж, не виповнилося й року, як провела чоловіка на фронт.

Трудовий стаж – 50 років, 12 з них була ланковою. Не віриться Надії Панасівні, що Бог дав їй такий довгий вік - виповнився 91 рік. Нема нічого страшнішого за самотність. Але це не для неї. Вона – щаслива матір і бабуся. Тому, незважаючи на вік, такий ясний у неї погляд, і приємна посмішка на обличчі. Для кожного знайде привітне слово. Гордиться сином – Анатолієм Федосійовичем. Його вивчила, вивела в люди. Син закінчив спочатку педагогічний, потім політехнічний інститут, кандидат технічних наук, мешкає з сім’єю у Києві. Онук Володимир навчався у Київському університеті, також має учений ступінь – кандидат фізико-математичних наук.

Рідні не залишають маму і бабусю без уваги, часто приїздять до Хибалівки. Вона рада кожній зустрічі з людьми, всім задоволена, нічого не вимагає і не просить, горда за людей, за нашу святу землю, яка не менше, ніж кров’ю воїнів, полита вдовиними сльозами.



Неповних п’ять років жіночого щастя…

Дуже багато горя і випробувань випало на долю Варвари Пилипівни Антоненко з Авдіївки.

Вона овдовіла красивою і молодою. Ніколи не забуде той страшний 1941 рік, коли її чоловік Яків Григорович пішов разом зі своїми односельцями боронити Вітчизну.

Варвара Пилипівна лишилася сама з чотирирічною донькою Галиною на руках. Вони з Яковом покохалися і одружилися у 1936 році. Доля відміряла їй неповних п’ять років жіночого щастя… Війна перекреслила все.

Ще один раз судилося їй побачитися з чоловіком. Поранений прийшов на кілька днів, щоб підправитися.

Маленька Галя запам’ятала батька з перев’язаною головою і рукою. Оце і все. Прийшло сумне повідомлення про загибель. Хоч у її серці ще довго жила надія, що, не зважаючи на похоронку, станеться диво, і він повернеться до неї. Скільки сліз було виплакано! Вони й зараз просяться на очі при згадці про ті роки, страждання, чекання і сподівання. Вона була ж такою молодою і їй так хотілося щастя в неповні 30 років. Та не судилося…

Війна взагалі гіркий слід лишила в родині Варвари Пилипівни. Окрім чоловіка, воювали і загинули в бою ще три її брати.

А треба було жити далі, засівати ниву, збирати врожай, виховувати доньку. Хоч на останнє було зовсім мало часу: колгоспна робота забирала майже добу, хоч платили на трудодні копійки. Голод, холод знала, чоловічу роботу виконувала. І дожила до 83 років.

Надзвичайно працьовита ця жінка. Таких трудівниць треба пошукати.


Її пташенята у вирії

Євдокію Павлівну Запорожець, солдатську вдову, у Кладьківці знає кожен бо все життя навчала вона дітей у школі рідній мові. І колишні школярі її вже сивочубі.

…Травень 1945. По молодому, зеленому моріжку біжать назустріч діти: "Євдокіє Павлівно, вертайтесь додому, уроків не буде – війна закінчилася!"

Директор попросив її виступити на урочистому мітингу. Сльози підступили до очей. Що казати? Загинув у тій страшній війні чоловік молодої вчительки, залишив її з трьома маленькими дітлахами. І така біда була у селі буквально через одну хату. Виступала Євдокія Павлівна і плакала, а потім всі гуртом раділи.

Вистачало в житті солдатської вдови й радості. "Дітей, мов цуценят, у хаті зачиню,- згадує вона,- і йду на роботу.

Тільки й світу трохи побачила, як прийшла до мене жити мати". Яка не підмога, а тяжко без чоловіка дітей підіймати. Але виростила, вивчила. Син вивчився на лікаря. Сама лишилася доживати у шевченківській хаті із глиняною долівкою.

Багатьом життя врятував син у далекому Ленінграді, любив і відвідував матір, а ось себе не врятував - пішов рано із життя.

Раділа Євдокія Павлівна, коли запросили її на святкування 100-річчя школи. Побачила, що хоч і важке життя було, але немарно його прожила.


Далекі літа молодості

Гарне село Смолянка весною, у зеленому вбранні дерев, у віночках квітів. Здається, все радіє такому прекрасному оновленню природи, співає гімн життю.

Христина Василівна Смаль - корінна жителька Смолянки. Вона зустрічає свою 92-весну і також любить посидіти на сонечку, погрітися і, можливо, згадати далекі літа своєї молодості, коли вона була молодою і гарною, як нинішня весна, коли все життя було попереду.

А тепер - тягар прожитих літ впав на плечі, що й не розігнутися, без палички не ступити, але бабуся ще має непогану пам’ять і гарно вміє розповідати.

Хоч у її спогадів сумних більше, ніж веселих. Нелегко жилося з матір’ю і заміж виходила не по любові, мати веліла. Сказала, так буде краще, і вона підкорилася. А посватався до неї вдівець Іван Максимович Смаль. І вона пішла на двоє дітей. Її чоловік вже мав доньку і сина, яким вона замінила матір. У 1940 році у неї народилася донечка Оля. Коли розпочалась Велика Вітчизняна війна, Христина Василівна була вагітна. Як і інших чоловіків, її Івана мобілізували на фронт, а вона лишилася сама з чотирма дітьми та п’ятий був її брат, бо мама померла і він перебрався жити до сестри.

Чоловік загинув у перші дні війни. Христина Василівна не отримала від нього жодної вісточки, ні повідомлення про смерть – похоронки. Довго надіялася, чекала, що він повернеться. Але все даремно. Один земляк сказав, що він загинув на початку війни. Мабуть, воно так і було.

Заміж вона більше не виходила. Не до того було, треба було самій ростити, піднімати дітей.

- Ох і нагорювалася, - зітхає Христина Василівна. А скільки роботи переробили її руки, скільки сліз виплакали очі, скільки настраждалася душа…

Після війни, як і більшість солдатських вдів, вона була ще молодою, але більше не суджено було спізнати сімейне життя, жіноче щастя. А самій, без господаря як нелегко жилося. Не було з ким ділити роботу на чоловічу і жіночу, все робила сама.

А роки збігли, мов швидка вода. Давно вже діти дорослі і онуки ростуть, правнуки.

Солдатська вдова Христина Василівна Смаль уособлює в собі такі риси, як надзвичайну скромність, терплячість, працелюбність. Задля перемоги у війні вона пожертвувала особистим.



Тяжкий шлях мій вдовиний.
Я виходжу у поле -
В небі ключ журавлиний,
Ой ти, гіркая доле,
Тяжкий шлях мій вдовиний.
Хто ж поможе мені
Цеє поле зорати?
Хто підкаже вдові,
Як життя проживати?

Пригадалися ці вірші, коли розмовляли із солдатською вдовою із Орлівки Надією Микитівною Носенко. Бо вони про неї…

Хоч на початку життя все складалося, як у людей. Надія Микитівна – 1914 року народження, двічі виходила до війни заміж. Не склалося із першим шлюбом, мала на руках сина Колю, коли вдруге вийшла заміж за Семена Карповича Носенка. Народилося у них ще двійко діток – син та донька. Жити б та радіти. А тут – війна.

Провела вона свого Семена на фронт. Дуже плакала і журилася, ніби відчувала, що більше не побачаться. Провела, та тільки й бачила. Одержувала спочатку листи, а потім надійшло повідомлення про загибель.

Переплакала молода вдова, взяла себе в руки. Треба ж було діточок ростити, одягати, годувати, до пуття доводити.

Не жаліла себе, до виснаження працювала в колгоспі, заробляла на шматок хліба для дітей. А які то були заробітки відразу по війні? Гіркі, жалюгідні. А вона, як інші вдови, була ще такою молодою, і так хотілося жіночого щастя, та не судилося більше.

В основному, працювала Микитівна в рільничій бригаді, трохи була свинаркою. І в дощ, і під сонцем обробляла поля, як писав поет М.Ісаковський про жінок її долі: "возила, косила, вязала, да разве всего перечтешь…"

Отак і спливли роки у випробуваннях, злигоднях. Підросли діти – її надія та опора. Старший син Коля трагічно загинув на Півночі, де жив і працював. І досі болить серце матері від жалю, що не привезла його тіло і не поховала на батьківщині.

Дочка Марія живе в селі, син Петро - у Чернігові. Говорить Надія Микитівна, що гарні в неї діти, жаліють матір, допомагають. Вона в свою чергу, допомагала їм онуків нянчити, їх шестеро, і вже всі дорослі. До того ж вісім правнуків, теж всі знають і люблять прабабусю Надію, її лагідні руки, теплі слова.

Ні, недаремно прожила Надія Микитівна тяжке вдовине життя. Є їй тепер до кого притулитися, а люди в селі шанують за порядність, привітність. Тож живіть ще довго, Микитівно, на добро людям.


Залишилась одна – однісінька…

Солдатська вдова… Скільки літ промайнуло, скільки весен пройшло, скільки ранків і все без нього зустрічала. Сльози гарячі котяться, як біб і вибивають такт, падаючи на мозолясті, натруджені, виболілі руки Марії Трифонівни Медвідь з Кладьківки. Вона чи не щодня вдивляється в пожовтіле фото на стіні свого єдиного, коханого Прокопа і лише йому виплачеться, викричиться.

Обікрала, осиротила… війна. Забрала Прокопа, забрала і синів Петра та Івана, підкосила серпом її здоров’я. Часом здається їй, як земля іде з-під ніг – ось-ось і кінець. А бог продовжує її згорьоване життя, бо хто тоді буде молитву читати за покійних, убієнних, хто свічку поминальну запалить? Хто?..

Одна-однісінька. Пригадує, як поверталися в село фронтовики, лише її солдати вічно лишилися молодими, в чужих краях. Сусіди зводили нові будинки, а вона так і жила в хатині із земляною підлогою, так і тепер віку доживає. Бо яке там будівництво, коли здоров’я не було. А тоді скрута була з будматеріалами, пільги були тим, хто воював, їх дітям, а їй ніхто ніколи нічого не давав. Блага обійшли її стороною. От якби повернувся Прокіп з синами! Якби ж повернувся, то і благ не потрібно. Хату б нову поставили і старість її б доглянули.

Правда, в неї раз в житті свято було, Обеліск Слави в селі побудували, вічний вогонь на відкриття їй дали право запалити. Як же тремтіли в неї руки, як сльози застилали очі, ніби живих побачила їх трьох, а вони лише золотом викарбувані на гранітній плиті та у вогні, ніби жар їхніх сердець люблячих обпалив її, та не зігрів. Отак і горює, квилить чайкою.


Праведниці слов΄янського родоводу
И мать до сих пор, как святыню,
Отцовские письма хранит.
Нет-нет и покажет их сыну.
Нет-нет и слезу уронит.
Обнимет внучат, приголубит,
И долго рассказывать будет
За старым семейным столом,
Каким был их дед молодцом.

Ці листи, як рани. Десятиріччя пройшли, а рани болять, кровоточать. Їм ніколи не зарубцюватись, не зажити – ранам війни, ранам пам’яті.

Не зломило горе солдатських вдов. Вони вистояли і не тільки вистояли, а й виховали хороших дітей. Плекали в ті тяжкі роки врожаї, примножували славні традиції українського народу.

Довго не вірила в смерть чоловіка Діденко Анастасія Опанасівна з Куликівки. Йшла війна. Провела вона чоловіка. Залишилась з чотирма дітьми. Найменшенькому було всього один день, найстаршій - 11 років. В 31 рік залишилась вдовою. Працювала в колгоспі на різних роботах, не покладаючи рук. І все чекала, чекала чоловіка. У труднощах, не досипаючи ночей ростила, виховувала дітей. Тяжкі були умови життя. Хата розвалювалась. Одна втіха була, одна радість-діти. А яке добре, чуйне серце в цієї жінки! Своїм дітям не було чого їсти, а вона не боячись, переховувала нашого радянського командира, що втік з-під розстрілу.

Та всі ті страхи, спогади залишились позаду. Пройшли роки. Виросли діти.

Так і не судилося дочекатися свого чоловіка з війни Халімон Марині Микитівни, Терещенко Лизаветі Пилипівні, Глобі Тетяні Степанівні, Ющенко Парасці Калениківні з Куликівки. Підтримували в тяжкі хвилини такі ж солдатки, як і вони. Ходили на поле збирати мерзлу картоплю, щоб прогодувати дітей. Після війни приводили з дому корів на колгоспні поля. Орали ними, волочили. Вручну копали, сапували, обробляли землю. Разом з дітьми їхали в поле жати.

Стискується серце, коли бачиш кадри кінохроніки. Запряжені в плуг чи борону корови і погоничами за ними жінки, діти. Героїнями такої хроніки могли бути Титаренко Любов Петрівна з 5 дітьми, і Трейтяк Марія Прокопівна, і Купріян Хавронія Юхимівна, і Чечітко Єфросинія Андріївна та багато інших з Куликівки.

Правду кажуть у народі, що не камінь – то історія, що не людина – то доля. Кожна доля – доля особлива. У Юрченко Ганни Юхимівни теж пішов чоловік на фронт і загинув. На руках його дружини залишилось четверо дітей. Не просто їй було з малечею. Та не чекала ні звідкіль вона допомоги, бо кругом такі ж солдатки, як і вона. Та все зуміла, все витримала, перенесла всі тяготи війни та виростила і виховала хорошими людьми своїх дітей. Після закінчення війни залишилась без хати. Колгосп допоміг збудувати будинок. Працювала весь час в колгоспі ланковою. Відрізнялась від усіх своїми організаторськими здібностями, веселою вдачею.

Найбільш за все хвилювались матері, щоб діти виросли хорошими людьми, добрими чуйними. І виросли вони на славу, гідними життя своїх матерів. І залишилась в них доброта, з дитинства перейнята від матері. І вміння поділити з рідними, близькими, друзями щастя праці, радість життя.


Спогади солдатської вдови Пугач Софії Іванівни

Софія Іванівна Пугач народилася у сім’ї, де було п’ятеро дітей. Дівоче прізвище Софії Іванівни – Кулініч. Рік народження 1914. Вийшла заміж за Пугач Григорія Яковича 1908 року народження. Жили у Вершиновій Муравійці, тут же працювали. Народилися у них двоє синів. Жити б та радіти. А тут війна… Григорія Яковича зразу забрали на фронт. Провела вона свого Григорія, дуже плакала, журилася, ніби відчувала, що більше не побачаться.

Одного разу, під час окупації, Софії Іванівні розповіли, що у Чернігові на стовпі хтось повісив папірець, в якому було написано прізвища та імена людей, які знаходились у полоні. Серед цих імен було написано і ім’я її чоловіка. Ці полонені знаходились в Дарниці. Цей лист мабуть повісив хтось, кому пощастило втікти з полону. І тому відразу після визволення Чернігівщини Марія Прокопівна — мати Григорія Яковича, пішки пішла до Дарниці по свого сина. Але було запізно, він загинув, не витримавши умов життя в полоні. Невідомо де він похований.

Переплакала молода вдова, взяла себе в руки. Треба ж було діточок ростити, одягати, годувати, до пуття доводити.

Не жаліла себе, до виснаження працювала в колгоспі, заробляла шматок хліба для дітей. А які ж були заробітки відразу по війні? Гірки, жалюгідні. А вона, як і інші вдови, була ще такою молодою, і так їй хотілося жіночого щастя, та не судилося більше.

Працювала Софія Іванівна в колгоспі ”1-е Травня”. І в дощ, і під сонцем обробляла поля, як писав поет М. Ісаковський про жінок її долі : ”возила, косила, вязала да разве всего перечтешь…”

Ось так і спливли роки у випробуваннях, злигоднях. Довелося вже в мирні роки перенести Софії Іванівні три операції. Підросли діти поженилися, знайшли свою долю. І радіє Софія І ванівна тепер вже внукам.

Ні, недаремно прожила вона тяжке вдовине життя. Є їй до кого притулитися, а люди в селі шанують за порядність, привітність.



Де курні дороги вийшли за село,
Там у журавлихи синє джерело.
П’є журавка воду, джерело без дна.
П’є журавка воду, воду п’є одна.
Йшла війна степами тай до білих хат.
А у журавлихи двоє журавлят.
П’є журавка воду, крилоньки згорта:
Журавель напився та й не приліта.
Не здійма крилята журавель від ран,
Вже й не закурличе де трава-бур’ян.
П’є журавка воду, а кругом дими.
На світанку вмилась, вмилася слізьми
Як весна настала - зацвіли льони,
А в журавлихи виросли сини.
П’є журавка воду, в косах сивина…
П’є журавка воду ,воду п’є одна.

Журавка

Спогади, спогади… Вони мов біле павутиння, завжди облутують думки Мотрони Григорівни і повертають її у далеку молодість, таку щасливу і водночас таку трагічну.

1939 рік. Закінчивши педагогічний інститут, юною дівчиною переступила Мотрона Григорівна шкільний поріг в місті Запоріжжя, щоб уже самій навчати юнь.

Яка ж то була радісна, хвилююча і бентежна пора, сповнена прекрасних поривів юності. Тут же, в місті на Дніпрі, зустріла Мотрона і свою долю - кароокого юнака Миколу Чернова. Кохання прийшло до них відразу ж після першої розмови, щоб звести їхні долі навіки.

Мотрона і Микола були такі щасливі, закохані, а ще у чащу їхнього щастя добавилась маленька капелька - їхня донечка Світлана. Та не довго тримав Микола свою кровиночку, не довго тривало їхнє щастя. Війна розпорядилась по-своєму, все перекреслила, все знищила.

Мотрона Григорівна згадує. Колись, здаючи екзамен професору літератури, молода дівчина засоромилась свого імені. А старий професор, дізнавшись в чому справа, сказав: ”У Вас, дівчино, незвичайне ім’я і означає воно ”вірна”.

Тільки у вогненному сорок першому зрозуміла Мотрона Григорівна, що професор сам того не відаючи, прорукував їй тяжку долю солдатської вдови.

Обійняв її на світанку Микола останній раз, поцілував донечку, яка ще спала в сповиточку, і ступив на поріг, щоб уже ніколи не повернутись.

Але надія в Мотрони Григорівни не вмирала. Вона чекала його листів, вірила, що Микола повернеться навіть тоді, коли одержала повідомлення з фронту, що її чоловік, Микола Чернов, пропав безвісти в боях під Києвом. Не вірила тій страшній звістці догі роки. Все чекала, що ось відкриє двері зайде до хати, запитає про доньку, про життя.

Вона тоді припаде до його грудей і розповість все: як важко було одній ростити дитину, піднімати її на ноги, як хотілось почути слова підтримки, слова любові.

Після війни вчителювала в Херсонській області, а потім доля привела Мотрону Григорівну з донькою в наш Поліський край, де вчителювала в сільській школі в селі Глузди 30 років.

Білими хмарками спливли роки. Мотроні Григорівні вже 84 роки. А вона все чекає. Чекає, що обов’язково побачиться з ним, усміхнеться і скаже: ”У моєму серці ти завжди був один. Завжди”.

Але Мотрона Григорівна знає, що така зустріч чекає її вже не в цьому житті.


Прожиті роки

Ольга Кирилівна Нечай, їй 91 рік. Скільки позаду пережитого, перенесеного. Ні-ні, та й стисне серце жорстка доля, затріпотить у душі крилами сум, важкий клубок підкотиться до горла, і непрохані сльози зволожать очі. Відлетіли у вічність, немов журавлі, дорогі й любі її два синочки. Один помер у дитинстві, ще в 4 роки, іншого - лиха хвороба забрала в зрілому віці. Давно немає на світі й чоловіка Івана. Інколи їй уже здається, що вона не пам’ятає ні його погляду, ні його голосу. Та іноді він присниться, немов живий. І вона згадає все: як зустрілися уперше, як покохалися, як одружилися. Були б щасливими, якби не війна. Як і інших чоловіків, її судженого забрали на фронт. Нелегко довелося їй у воєнні роки, коли на тендітні жіночі плечі лягла важка фізична робота та й турбота про дітей. Але їй пощастило набагато більше, ніж іншим солдаткам. Її Іван повернувся з війни. Увесь зранений, скалічений. І вже незабаром вона зрозуміла, що радість зустрічі для неї обернулася великою журбою. Чоловік захворів на голову, і вже не став ні помічником, ні підтримкою, а тільки великим клопотом. Та й прожив він недовго…

Пригадує Ольга Кирилівна, як працювала біля молотарки з світанку до ночі, малих дітей замикала самих у сараї. Як серце рвалося до них, додому, але вона сповна, як і інші виконувала свій трудовий обов’язок. Працювала в ланці, топтала стежку на колгоспні поля білше 40 років. Нічого з пережитого в передвоєнні, воєнні й пізніші роки Кирилівна не забуває, але й пам’яті своєї не обтяжує. Хоч днями й виповнився 91 рік, а пам’ять має гарну.


Доля

Із кожним роком, кожним днем все менше залишається серед нас людей, які були перемелені на пекельних жорнах війни. Вони відходять у вічність, забираючи з собою пережиті героїчні і трагічні сторінки життя, прожитого в умовах воєнного лихоліття. Нам, їхнім дітям, онукам, правнукам і праправнукам потрібно зберігати як дорогоцінний скарб спогади учасників війни про їхню буремну молодість, записувати їх і берегти в своїй пам’яті. Галина Іванівна Лепесій все життя пам’ятає розповідь своєї матері Марії Самійлівни Давиденко, на жаль, вже покійної, яка була примусово вивезена до Німеччини. Її спогади не можуть залишити байдужим до долі невільниці з українського села Жуківки Куликівського району.

На каторжні роботи до Німеччини

Марії йшов 21-й рік, коли її, молоду, вродливу дівчину фашисти насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Вона пам’ятала навіть той день – 11 червня 1942 року. Багато тоді дівчат із Жуківки, проливаючи сльози, прощалися з рідними, покидаючи домівки. Був початок літа. Природа буяла в квіту, ніби хотіла, щоб дівчата, вирушаючи з України, запам’ятали її саме такою – чарівною, запашною і від цього їм буде легше жити на чужині. Привезли Марію разом з тисячами таких полонянок як вона в німецький район Грозенхайм. Вишикували всіх, повісили на груди номерну табличку з написом «Ostarbeiter». І стали вони товаром, який вибирали німці, як дармову робочу силу. Марію і ще одну дівчину з Польщі вибрав бауер, пан із села Клейтіміц для роботи по господарству. Різну роботу довелося дівчатам переробити. Поступово навчилися розуміти і розмовляти німецькою. Працювали дуже тяжко. Сіяли, пололи, косили, жали пшеницю і жито. Порали, пасли худобу, вручну доїли багато корів. Коли корови розтелювалися, ночували в корівнику, щоб, не дай Боже, не прогаяти. За провини і без неї пан суворо карав. Марія була більш працьовита, ніж полька, тому їй трохи менше діставалося нагайкою. Але все одно немає гірше, ніж жити в неволі. Бувало тільки ступить крок з двору – так і сиплються побої по спині, плечах… Скільки сліз довелося пролити, скільки принижень стерпіти за майже три роки перебування у цій німецькій сім’ї. Не було такого дня, щоб не сумувала вона за домівкою, своїми рідними. З нетерпінням чекала визволення.

Перед вибором

І ось нарешті, 10 квітня 1945-го радянські війська були вже на підступах до села. Радості не було меж. Нарешті – воля, дорога додому – в Україну. Пан, злякавшись наближення радянської армії, відразу ж втік, прихопивши з собою великі валізи. Рятуючи насамперед себе, він навіть не подбав про власну дружину, яка була на останньому місяці вагітності, не забрав із собою.

Падали бомби, свистіли кулі, рвалися довкола снаряди. Німці будь-якою ціною хотіли зупинити наступ радянських військ.

Дівчата-полонянки швиденько почали збирати свої бідненькі пожитки, щоб негайно покинути цю каторгу. Аж раптом донісся несамовитий крик з кімнати фрау Гільди. Забігли туди і побачили, як жінка, тримаючись за живіт, корчилася від болю, плакала і благала не залишати її в такому стані. Від страху і шоку в неї почалися передчасні пологи. Дівчина-полька лише замахала руками і швиденько зникла з кімнати, кинулася мерщій на збірний пункт, куди направлялись всі, кого звільнили з полону.

Марія стояла, як укопана. «О Боже, що робити? Як вчинити?»,- думала дівчина. Нарешті воля, а тут таке… Не могла зрушити з місця. Фрау, схопивши дівчину за руку, просила: «Не залишай мене, Марушко, допоможи, врятуй!».

Враз їй згадалась Жуківка. За дев’ять місяців проживання в окупації, Марія не раз бачила, як по-звірячому ставилися фашисти до українських жінок і дітей, як били, мордували, палили живцем. А тут треба рятувати німецьку жінку і її дитину… Згадались всі образи, приниження, яких вона зазнала в цій сім’ї.

- Не буду, не стану і я допомагати, вчиню так, як полька - втічу, - подумала дівчина і відразу ж відкинула геть це жорстоке рішення. Вихована за Божими заповідями: допоможи ближньому, не залишай людину в біді. Марія взялася рятувати німецьку породіллю. Але вона на цьому зовсім не розумілася, нічого не вміла, не знала, таке бачити доводилося вперше, навіть ніколи не була присутньою при народженні дитини.

Милосердний вчинок

Помила руки, стала гріти воду, знайшла чисті простирадла. Пологи були тяжкі, тривали цілу ніч. Марія була поруч з породіллею, підтримувала та заспокоювала її. А коли почалися перейми, що були надто слабкі, Марія зовсім розгубилася.

Як прийняти дитину, перерізати і перев’язати пуповину? - переймалася вона. Та з Божої волі молода «повитуха» все вчинила правильно. Прийняла здорового, міцненького хлопчика, який одразу закричав, вдихнувши повітря. Перерізала пуповину, перев’язала і, показавши немовля матері, закутала його в простирадло.

Тепер уже можна було поспішати на збірний пункт, а там – радісна дорога додому. Вже вщухла стрілянина, стало тихо, радянські війська увійшли в село. Марія не могла не помітити, якою слабкою була породілля, не могла підвестися, взяти на руки дитя. Милосердна дівчина знову не залишила жінку, доки та не зміцніла.

Довелося Марії доглядати фрау Гільду ще декілька днів. Варила їсти, прала, купала новонародженого, годувала жінку, тримала коло її грудей дитину. Коли ж нарешті та одужала, стала збиратися в дорогу… Німкеня зі сльозами прощалася зі своєю робітницею, дякувала за чуйне, добре серце. Милосердний вчинок здійснила дівчина з придеснянського села у далекій і чужій їй Німеччині. Вона допомогла з’явитися на світ ще одній людині, щоб та могла жити, радіти кожній миті, не знати рабства, якого зазнала наша землячка.

Після повернення до рідної Жуківки Марія працювала в колгоспі. Вийшла заміж за хорошого хлопця-фронтовика Івана Давиденка, кавалера ордена Червоної Зірки, інваліда війни І групи. Бог послав їм чотирьох дітей: двох синів Миколу і Михайла, і доньок Ольгу і Галину. Діти подарували бабусі Марії онуків: Валерія, Олега, Світлану, Людмилу й Віталія. Радіє вона вже й правнукам Ані та Максиму.

І коли притискала до свого серця маленьких дітей чи брала на руки онуків, завжди згадувала того німецького хлопчика, якому колись допомогла з’явитися на світ.

«Кожного разу, – розповідає її молодша донька Галина, - 10 квітня мати згадувала цю історію. Їй дуже хотілося знати, як склалася подальша доля німкені і її дитини, яке ім’я йому дали. Якщо ж живий дотепер, повинно б виповнитися 67 років. І, можливо, він знає з розповідей матері про просту українську дівчину Марію, яка врятувала їх обох в той час, коли залишив напризволяще чоловік і батько. Таке не забувається…»


Зібрано групою «Пошук»
Куликівського туристичного клубу «Вогнище»

Назад



14 Квітня 2017 11:28
28 Березня 2017 16:38
20 Березня 2017 16:24
17 Березня 2017 16:48
13 Березня 2017 09:58
10 Березня 2017 09:16
27 Лютого 2017 15:19
21 Лютого 2017 09:52
23 Січня 2017 15:45
05 Січня 2017 16:41
29 Грудня 2016 08:49
28 Грудня 2016 14:51