25 березня 2008
З часу проголошення незалежності України постає питання: хто ми? Чийого роду? Якого батька ми діти? Повна історія України ще не написана. Багато архівних матеріалів чекають своїх дослідників. На жаль, знаходяться вони далеко від нас: в Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві та інших містах Європи. Тому кожна деталь з нашого далекого минулого викликає у нас великий інтерес. Хоча Куликівка — це краплиночка на карті, але все ж вона також має своє минуле, теперішнє і майбутнє. Отже, почнемо розповідь про нашу маленьку Батьківщину — Куликівщину.
Різні письмові джерела одностайно стверджують, що село Куликівка виникло на великій поштовій дорозі десь посередині між містами Чернігів та Ніжин і простяглося вздовж цієї дороги. Навколо села лежало чисте поле з багатьма болотами, двоє з яких — у самому селі. З Куликівки видно навколишні села, що лежать на одній з нею площині. Лише на заході від села, між Орлівкою і Муравійкою, та на схід, між Салтиковою Дівицею і Жуківкою, чорніли невеликі ліси, що збереглися й до наших днів.
Ми не знаємо автора першого історичного нарису про Куликівку, але, безумовно, він мав ліричну натуру. Звернемо увагу, як він описує околиці Куликівки: «Головний же колорит місцевості — степ, чудовий багатий степ! Зимою стелеться перед вами далеко по рівнині біла хвиляста тканина, обгортаючи молоді посіви. Освітлена сонцем вона блищить, іскриться. Око, приємно вражене чудовою грою світла, ковзає по цій блискучій гладі на далеку відстань, не втомлюючись. А в місячну зимову ніч який чудовий білий степ! Місячне світло, що відбивається білою гладдю, розливається над нею сліпучим сяйвом і майже розсіює морок нічний. Влітку ж степ — це багата житниця, царство хлібів, ціле море хлібів, що хвилюються. Між і над ними так велично киває головою велетенське жито».
У 1861 р. у Чернігівських єпархіальних відомостях говорилося, що село Куликівка Чернігівського повіту лежить на великому шляху між містами Черніговом і Ніжиним, в 32 верстах від першого і в 45 від останнього.
Легенда говорить, що початок існування села відноситься до ХІІІ століття (за усними переказами), тобто існує сім століть. І насправді, якщо уявити, що відкриття великого поштового шляху між Черніговом і Ніжином було древнім, то можна думати, що поселення Куликівка з’явилося на великій дорозі рано. Заїжджим дворам дуже вигідно, якщо село стоїть на великій дорозі, і тому немає ніяких сумнівів, що, як тільки відкрилася дорога, з’явились і бажаючі користуватися її перевагами.
Про початок села пам’яток не збереглося. Говорять, що перший поселенець Куликівки поставив свою хату над тим самим болотом, над яким і нині стоїть церква. «Який то кулик сидить над болотом?» — говорили проїжджі, і з того часу назва Куликівка залишалася за місцем поселення.
Місце двору першого поселенця (те ж саме, де тепер церква) було зручним для заїжджого двору, досить підвищене, недалеко від шляху і над водою. У селі Кліковка (Куликівка), за даними на 1666 р., проживало 131 чоловік, що належали до селянського стану. У подальшому кількість селянських дворів зменшується, а козацьких — збільшується. У середині XVIII ст. козацьких дворів було тут вже 101, а селянських лишилося 5. У 1781 р. налічувалося 118 козацьких та 27 селянських дворів.
Куликівка — це старовинне село, яке входило до складу Салтиково-Дівицької сотні Ніжинського козацького полку, створеного в 1648 році. Козаки були вільними людьми. Вони звільнялися від податків, але повинні були нести військову службу за свій кошт, тобто мали своє спорядження, зброю, коней. Селянських дворів у Куликівці було мало і вони не належали якомусь панові, а платили за «стацію» разом з селянами Салтикової Дівиці на гетьманський двір. «Стація» — це податок натурою, який був введений ще в Польсько-Литовській державі, яка загарбала наші землі. «Стацію» стягували борошном, м’ясом та іншими продуктами на утримання державних урядовців. Так було і після визвольної війни аж до гетьмана Самойловича (1687 рік).
Після приєднання України до Росії царський уряд всіляко сприяв збагаченню козацької старшини, щоб привернути її до себе. Старшина часто одержувала «на ранг» маєтності у вигляді окремих сіл з селянами. Куликівка теж стала ранговим селом, коли гетьман Мазепа віддав її ніжинському полковнику обозному Матвію Шендюху.
Коли часи Мазепи минули, гетьман Скоропадський віддав Куликівку ніжинському полковникові судді Роману Лазаревичу. З того часу Куликівка була ранговим селом суддів Ніжинського полку. Хто був у Ніжині суддею, той і володів нашим селом.
Жителі Куликівки займалися переважно хліборобством. Вони вирощували ячмінь, овес і тютюн. Через безземелля, малоземелля и низьку врожайність вони часто не мали свого хліба до нового врожаю. Чимало козаків і селян з дозволу властей змушені були переселятися в інші райони. Так, у 1821 р. з села виїхало 29 сімей, наступного року — 121 сім’я. У 1836 р. в Куликівці налічувалося 165 дворів, з яких 113 були козацькі, 44 двори поміщицьких і 3 — державних селян, 5 — духовенства. Чисельність населення в 1859 р. становила 1373 чоловіки.
З розвитком капіталізму в Куликівці з’явилося кілька дрібних підприємств. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поміщик Селецький побудував ґуральню, де працювало 20—25 робітників. Незабаром стали до ладу цегельний завод, паровий млин, маслоробня і крупорушка, які належали місцевим багатіям. У 1893 р. було споруджено вузькоколійну залізницю Чернігів — Крути, яка проходила через село. У 1899 р. громада села порушила перед властями клопотання про дозвіл влаштовувати базари один раз на тиждень, але їй відмовили.
Після того, як імператриця Катерина ІІ остаточно ліквідувала козацтво і скасувала автономію Лівобережної України, Куликівка стала державним селом, а рангові селяни — державними селянами.
Щоб засвідчити світові належність України до Російської імперії, 58-річна Катерина ІІ здійснила далеку подорож в ці краї. Ось що написано про с.Куликівку в історико-статистичному описі Чернігівської єпархії за 1873 рік: «Під час мандрівки імператриці в Куликівці для відпочинку був побудований палац, але в храмі не залишилось слідів її відвідин». Стосовно відвідин імператрицею Михайлівської церкви все зрозуміло: до храму вона не заходила.
Час побудови першого храму в Куликівці невідомий. Є лише загальна думка, що церква на честь святого Архістратига Михайла тут існує давно, можна припустити, що десь із XVII століття. Ця церква, безумовно, дерев’яна, згоріла близько 1720 року. У 1734 році храм відбудували, за бідністю тих часів, він теж був із дерева. Про це свідчить напис на перших сторінках одного напрестольного євангелія : «1734 року це євангеліє подав покійний монах Ісаія Єнько до церкви погорілої святого Архістратига Михайла Куликівської на помин за душі». Для Куликівки церква — єдина пам’ятка архітектури, якій понад 200 років.
Нинішній кам’яний храм заснований 25 квітня 1781 р. на новому місці, в кількох кроках від старої дерев’яної церкви. На місці престолу старої церкви поставили пам’ятник, прикрашений великим залізним хрестом.
За браком коштів, церква будувалась шість з половиною років. Візьмемо до уваги те, що на той час Куликівка мала близько тисячі жителів, всього 118 козацьких і 27 селянських дворів.
Тільки завдяки великому старанню священика Марка Яковича Митькевича церква була закінчена в жовтні 1797 р., і освячена 17 жовтня того ж року березинським протоієреєм Сімеоном Любарським. Вона побудована по плану архітектора Івана фон Дитерихштейна, з одним куполом, з одним західним приділом і з коміркою по ліву сторону вівтаря.
З самого початку церква не відрізнялася витонченістю архітектури, зате була міцна, складена з цегли високої якості (її готувала цегельня, розташована біля будинку Шевеля неподалік від приміщення міліції). Покрівля і сам купол церкви покриті залізом, стіни відштукатурені з обох сторін, ширина їх — до одного метра.. Тут же виливався дзвін для церкви, він був дуже великий. Дзвін зняли в 1932 р., дзвіницю розібрали в 1933 р.
Пізніше будівля зазнавала різних розбудов, але престол у церкві був завжди один і завжди в ім’я святого Архістратига Михайла.
З інших пам’яток старовини відомий церковний іконостас, датований 1848 р., з дерева, в три яруси, з позолотою, вартістю в 420 рублів сріблом (на той час). Відома ікона Бога Отця, створена чернігівським художником Васьковим, її пожертвував Куликівській церкві полковник Іван Загальський, заплативши за неї 50 рублів сріблом.
Церква мала ще багато інших цінностей, позолочених, срібних, серед них і ікона Матері Божої, яку обновив та оздобив її срібною ризою за свій кошт куликівський козак Лазар Губар.
Заради істини слід зазначити, що куликівці відзначалися своєю побожністю, традиційно в травні і в червні ходили на богомолля до Києва. Йшли групами по 10 чоловік, щоб поклонитися мощам святих угодників Печерських і поговіти в їх обителі. Ходили також і в Чернігів до праху нетлінного святителя Феодосія Углицького.
За радянських часів, коли відбувалося масове гоніння на віруючих, закривалось безліч храмів по всій території нашої країни. Десятки, і навіть сотні храмів було зруйновано, розібрано, перебудовано під будинки культури та інші державні установи. І наш храм в 30-х роках був закритий, а згодом всередині храму побудований млин.
У перші роки Великої Вітчизняної війни, а саме 20 березня 1942 року, храм був знову відремонтований і відкритий.
Багато священиків призначалися на прихід в селище Куликівку. Декого з них пам’ятають старші, віруючі люди. Серед них ігумен Серафим (Зубарєв), який служив у 1959—61, 1979 роках, ігумен Ієриней (початок 70-х років), протоієрей Михаїл Голушко (1975—1976 рр.), ігумен Феодосій (Міщенко), протоієрей Дионісій Корнійчук та інші.
213 років стоїть в Куликівці Михайлівська церква — найдавніша архітектурна споруда селища. Багато води в Десні спливло з тих часів. Різні вітри гуляли над нами. Одних тільки воєн скільки пройшло: злічити важко, а вона стоїть. У храму Божого, як і в нас, людей, своя доля. Був час, коли тут була електростанція. Старожили згадують, як гупав у церкві дизель. Луна від того гупання котилася аж до Жуківки. Сяка-така споруда розсипалася б від струсів, а церква вистояла, і нині стоїть, і ще століття стоятиме, бо зроблена на совість.
За капіталізму жителі Куликівки не одержували належної медичної допомоги. Найближчий медичний заклад знаходився у волосному центрі.
У 1875 році в Куликівці було відкрито земську лікарню на 4 ліжка з одним працівником. Вона знаходилась на тому місці, де зараз районний відділ внутрішніх справ. Лікарем був Хололій.
20 жовтня 1914 року правління Куликівського кредитного товариства надіслало в управу клопотання про відкриття в селі Куликівка фельдшерського пункту. Управа винесла його на обговорення повітових земських зборів. Куликівці обіцяли виділити фельдшеру квартиру з опаленням і освітленням, сплачувати за роботу 360 рублів за рік, на дільницю асигнувати 10 тисяч рублів. Проектна комісія визнала корисним створення фельдшерського пункту в Куликівці і погодилася з усіма пропозиціями управи.
Першу школу в Куликівці відкрито в 1855 р. Це була двокласна церковноприходська школа, або її ще називали школою грамоти. У 1879 р. почала працювати земська школа, у ній навчалося 46 хлопчиків. У 1908 р. було побудовано приміщення чотирирічного городського училища або чотирирічної вищої початкової школи (відповідала шести класам гімназії).
У 1919 році земська і городська школи були об’єднані в одну, яку називали семирічна трудова школа імені Першого Травня. Навчання стало безкоштовним, у 1—3 класах навчання проводилось українською мовою, у 4—7 класах — російською. У 1923 році в школі навчалося 205 дітей: 160 хлопчиків І 45 дівчат.
У 1925 р. була запроваджена загальна обов’язкова початкова освіта, а з 1930 р. — обов’язкова семирічна. У 1935 році на зміну семирічці відкрили середню школу з десятирічним навчанням.
У 1938 р. побудували двоповерховий будинок школи на 9 класних кімнат. Перший випуск середньої школи відбувся у 1938 році, її закінчили 17 учнів.
У 1976 р. побудована нова трьохповерхова школа.
Продовжуєм листати сторінки літопису про Куликівку і перенесемося в рік 1922 — рік, коли Куликівка стала центром волості,а з 1923 року Куликівка стала центром новоствореного Куликівського району.
У 1931 році в республіці для спрощення системи управління було ліквідовано 119 районів. В лютому цього ж року було ліквідовано і наш Куликівський район, а його населені пункти підпорядкували Олишівці.
15 жовтня 1932 року була створена Чернігівська губернія, а з березня 1935 року Куликівський район було відновлено, створено виконавчі структури, вийшов перший номер районної газети «Сталінський шлях», райцентр було радіофіковано, в клубі працювала кіноустановка.
Навесні 1929 року 24 бідняцькі господарства Куликівки об’єднались в артіль «Червоний прапор», а на кінець літа в колгоспі вже налічувалось 157 господарств. Головою колгоспу обрали І.К.Мозгового. В 1932 році шляхом об’єднання декількох колгоспів створили один — «Червоний прапор», головою якого став Л.М.Мурза.
В червні 1930 року почала свою діяльність МТС, в яку входило 5 артілей. Тут була майстерня для ремонту, кузня, тракторна колона з 4 «Фордзонів» та 3 молотарок. Пізніше вона поповнювалась новою технікою, надійшли «Інтернаціонали». В ці роки у нас в Куликівці було встановлено всеукраїнський рекорд роботи на льонотеребилці, досягнуто рекордного урожаю льону, 4 представники нашої МТС були представлені до Урядових нагород: Ілля Гордієнко, перший орденоносець району і МТС; Григорій Марусик, Марко Олексієнко і Олександр Спутай. На всю країну тоді прозвучав клич орденоносців: «Створимо танкові екіпажі запасу». Наші орденоносці створили перший екіпаж, і їх почин був підтриманий.
У 1923 році приміщення старого гамазею (зерноскладу) молодь переобладнала в сільбуд на 550 місць. У 1925 році комсомольці з цегли бувшого спиртзаводу побудували нове приміщення. При сільбуді працювали два гуртки (драматичний і співочий) та хата-читальня. Перед війною сільбуд було перейменовано в клуб. При клубі працювала кіноустановка.
8 вересня 1941 року гітлерівці вдерлися до Куликівки. Будинок школи перетворили на в’язницю, куди кинули сотні людей. Фашистські кати розстріляли 49 чоловік, 77 юнаків та дівчат вивезли на каторгу до Німеччини. 22 червня 1942 року Куликівська підпільна група створила партизанську групу на чолі з Ющенком.
16 вересня 1943 року війська центрального фронту визволили Куликівку.
Перший номер районної газети «Сталінський шлях» вийшов 4 березня 1935 року. 9 грудня 1956 року газета стала виходити з новою назвою «Ленінським шляхом», а з 1 березня 1967 року і до цього часу газета носить назву «Поліська правда».
Після війни у 1946 році був прийнятий план відбудови райцентру. В цей період було споруджено приміщення для установ, будинок культури, готель. На кінець 1950 року діяли лікарня, медична амбулаторія, пологовий будинок.
У 1957 році було споруджено нові корпуси льонозаводу і обладнано їх новітнім обладнанням. У 1959 завершили будівництво комплексу підприємств «Міжколгоспбуду». Стали до ладу також цегельний завод, електростанція, кілька майстерень, хлібозавод. У 1961 році створили районне об’єднання «Сільгосптехніка».
З 1960 року Куликівка стає селищем міського типу.
Але в грудні 1962 року район через 27 років знову був ліквідований. На відновлення справедливості пішло 4 роки. Відбулася чергова адміністративно-територіальна реформа, і 8 грудня 1966 року на карті Чернігівської області втретє з’явився Куликівський район.
У 1967 році в Куликівці було відкрито музичну школу. В ній навчалося 70 дітей і були такі класи: фортепіано, гри на баяні та бандурі. Потім був організований клас скрипки та духових інструментів. Кількість учнів була більше 100 чоловік.
При будинку культури, який у 1969 році перейшов у нині діюче приміщення, працювали різноманітні гуртки. На республіканському фестивалі художньої самодіяльності, присвяченому 100-річчю з дня народження В.Леніна, хор Будинку культури удостоєний диплома 3-го ступеня, йому присвоєно звання «самодіяльний народний» (21.05.1970 р.).
На честь 50-річчя утворення Союзу РСР була започаткована дружба між Пилвавським районом Естонії і нашим, Куликівським. Першими в Естонії побували хоровий колектив районного будинку культури, ансамбль танцю з Куликівки, фольклорний ансамбль «Веселинка» районного будинку культури (створений у 1985 році). Відбувались обміни делегаціями, обмінювались досвідом роботи голови колгоспів, неодноразово були в Естонії наші туристи.
У серпні 2006 року в Куликівці була укладена Угода про співпрацю між Куликівським районом та Пилваським повітом. В рамках цієї Угоди було проведено ряд цікавих обмінів делегаціями. Започатковані два проекти : «Питна вода Куликівського району до 2020 року» та «Проект стратегічного розвитку Куликівського району до 2013 року». Для реалізації цих проектів естонські фахівці проводили на базі Куликівського району курси по стратегічному плануванню для наших спеціалістів.
Починаючи з 1990 року, зав’язались дружні стосунки між Чечерським районом Гомельської області Республіки Білорусь і нашим, Куликівським районом. З Чечерським районом також укладена Угода про співпрацю (2006 рік).
Менш тривалими за часом є дружні зв’язки з Красногорським районом брянської області Росії. Вони започатковані у 2002 роцi. Поки що співпраця відбувається на рівні обміну офіційними делегаціями та художніми колективами.
Не менш цікава історія інших сіл району. Найбільш визначне село району в давнину — Салтикова Дівиця, яка з 1648 року була сотенним містечком, центром козацької сотні, пізніше — волосним центром. Село мало 4 церкви, при яких діяли школи. Щорічно відбувались великі міжнародні ярмарки, відомі під назвою Покровські.
Село Виблі у 1654 р. було сотенним містечком Чернігівського полку. Троїцька церква — пам’ятка архітектури XVIII століття — прикрашає село і зараз. У Виблях і досі існує козацька організація — Виблівський курінь «Вибельська сотня Степана Шуби» МГО «Військо Запорозьке». Її очолює Виблівський сільський голова Анатолій Ревко, історик і краєзнавець.
Архітектурною пам’яткою села Дроздівка є будівля школи, яку понад 100 років тому побудував уродженець села Прокопович за власні кошти.
За своєю специфікою Куликівський район сільськогосподарський. В наявності 76,4 тис. га сільгоспугідь, на яких знаходиться 26 реформованих сільськогосподарських підприємств. Із них 6 — СТОВ, 4 — СВК, 11 — фермерських господарств, 4 приватних підприємств і 2 обслуговуючих кооперативи.
Одним з найприбутковіших сільгосппідприємств району є селянське фермерське господарство «Колос», створене у 1993 році жителем Куликівки Віктором Трушом. Основний вид діяльності господарства — тваринництво. Спеціалізується на виробництві м’яса. З часу заснування СФГ «Колос» подолало тривалий шлях становлення і нині є одним з найуспішніших сільгосппідприємств району.
У 2002 році В.В.Труш відкрив сучасний ковбасний цех. Цех устаткований сучасним обладнанням. Продукція цеху — найрізноманітніші ковбасні вироби і напівфабрикати — з торговою маркою «Ратибор ІІ» реалізується у магазинах Куликівського району, Чернігова та області, м. Київ.
Діяльність промислових підприємств базується на переробці продукції сільгоспвиробництва. Продукцію ПрАТ «Куликівське молоко» використовують переробні підприємства харчової промисловості Чернігівської, Київської, Полтавської та Сумської областей. Приватне багатопрофільне підприємство «Вимал» — виробник картопляного крохмалю та крохмалепродуктів. Його продукція відзначається високою якістю та передовими технологіями виготовлення. Підприємство засноване 17 вересня 1992 року. Свою першу продукцію підприємство випустило у вересні 1994 року. З метою створення міцної сировинної бази у 2004 році було засноване дочірнє приватне підприємство «ВИМАЛ-АГРО», що займається вирощенням картоплі. Зовнішню торгівлю в районі впроваджує ПБП «Вимал».
Освітня мережа району об’єднує 15 загальноосвітніх шкіл, 11 дитячих садків, центр позашкільної освіти, Куликівський професійний аграрний ліцей. В школах та НВК загалом навчається 1869 учнів та працює 293 педагогічних працівники. 86 педагогів мають вищу категорію. Директор Дроздівської ЗОШ І-ІІІ ст. Лівенко Людмила Миколаївна та директор Дрімайлівської ЗОШ І-ІІ ст. Безпала Любов Іванівна мають звання Заслужений працівник освіти. Учні поглиблено вивчають хімію, біологію, українську мову, математику, англійську мову, відвідують факультативи і гуртки, мають змогу отримати профільне навчання. Куликівський професійний аграрний ліцей був відкритий у 1983 році, тоді він носив назву Куликівське професійно-технічне училище № 30. Зараз у ньому навчається 301 учень.
При центрі позашкільної освіти діє туристичний клуб «Вогнище», відомий далеко за межами області і України. Біля витоків створення турклубу стояв Ісак Мойсійович Клейнер — ентузіаст розвитку дитячого туризму в районі. У грудні 2012 року виповнилося 44 роки з початку роботи турклубу. За час існування клубу туристи находили, наїздили, наплавали майже 8 витків навколо Землі по екватору. Це майже 300 тис. кілометрів.
У районі діє дитячо-юнацька спортивна школа (заснована у 1990 році), вихованці якої неодноразово ставали призерами районних, обласних та всеукраїнських змагань. За час існування школи підготовлено 255 спортсменів-розрядників, кандидат у майстри спорту.
Медичне обслуговування населення здійснює центральна районна лікарня,6 сільських лікарських амбулаторій, 5 ФАПів та 5 фельдшерських пунктів. Куликівська центральна районна лікарня надає амбулаторну медичну допомогу у поліклініці, розрахованій на 250 відвідувань за зміну. Крім поліклініки, ЦРЛ має хірургічний, терапевтичний та інфекційний корпуси. На сьогоднішній день в районі працюють 37 лікарів та 141 середній медичний працівник.
Культурне життя району зосереджене в районному будинку культури, 16 сільських клубних закладах, 18 бібліотеках, музичній школі. Куликівщина — земля співочих, талановитих людей. У закладах культури району створено і працюють 120 колективів художньої самодіяльності Чотирьом художнім колективам району присвоєно звання «Народний аматорський». Це хор районного будинку культури «Льонок», ансамбль танцю «Льонок», ансамбль народної пісні «Веселинка» та хор Горбівського будинку культури. Районний краєзнавчий музей з 1980 року носить почесне звання «Народний». З 2006 року краєзнавчий музей працює у новому приміщенні.
Людям із порушенням зору
